Банер
Банер
Loading...

Голова Вінницької ГО «Паросток» Ірина Саранча: "Інвалід усе життя - "на війні"

Ситуація на Сході України та економічна криза, невпевненість у майбутньому позбавляють рівноваги багатьох українців. Але найважче тим, хто і за мирних часів потребував особливого ставлення. "А люди з інвалідністю "на війні" – постійно, бо щодня ведуть боротьбу за виживання", – каже голова Вінницької міської громадської організації соціального розвитку та становлення окремих малозахищених категорій молоді "Паросток" Ірина Саранча. Вона має право на такі висновки, тому що це і її спосіб життя. Попри проблеми зі здоров’ям, Ірина працює заступником директора Вінницького центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів "Промінь", нещодавно стала кандидатом педагогічних наук. І вже п’ятнадцять років поспіль Ірина допомагає іншим людям з особливими потребами повноцінно жити, реалізовуватись і почуватися особистістю. Свою громадську діяльність з уже "опрацьованої" Вінниці поширює на всю область і на нових підопічних. Бо війна продукує нових молодих людей з інвалідністю вимушених переселенців зі Сходу України, котрі му-сять прийняти свій статус і починати усе з нуля.

– Це для України явище нове і ніхто поки що до кінця не знає, що і як з цим робити. Тому ми за підтримки Міжнародного благодійного фонду "Відродження" розпочали програму з виявлення проблем переселенців, які мають хронічні захворювання, щодо доступу до  медичних послуг, причому, не тільки людей з інвалідністю. Провели  тренінги з лікарями у м. Вінниці та у м. Хмельницькому, аби з’ясувати реальний стан речей. У Вінниці та Хмельницькому проводимо анкетування переселенців (до кінця лютого хочемо охопити тисячу осіб), аби дослідження було репрезентативним. На основі цього анкетування ми спільно з медиками і місцевою владою маємо виробити алгоритм надання медичних послуг цим людям. Це інформаційний проект, але важливий для громади і лікарів: треба знати, до чого ми готові насправді, а до чого – ні. Тому що зараз це велика проблема.

Окрім того, ми ще хочемо зробити програму підготовки цих людей до самозайнятості. Це потребує чималих коштів, тому, як і для всіх своїх проектів, будемо шукати донорів.

А ще маємо якось всі разом подбати про реабілітацію молодих чоловіків, яких зробила інвалідами війна. У нас їх ресоціалізацією починає займатися Центр професійної реабілітації інвалідів "Поділля". Ми також готові надавати підтримку усім, кому потрібно, шукати для них якісь нові шляхи. Бо ми знаємо, як важко їм прийняти те, що сталося, і починати усе з нуля.

– Ірино, але наразі держава бере на себе підтримку соціально незахищених верств по мінімуму. Іноземні донори теж, здається, від нас втомились. На що розраховуєте?

– На себе розраховуємо, на свою команду. Попри ситуацію в країні, рук ми складати не збираємося. Зараз, через роки, я вдячна, що з самого початку громадської діяльності мене ніхто не балував, – у мене не було фінансової підтримки від влади. Щоб вижити, нашій команді для реалізації проектів треба було навчитися заробляти кошти. І тільки три роки тому Вінницька міська рада виділила нам приміщення, а два роки  тому – фінансування на двох працівників. Все решта – це пошук коштів через грантові проекти і доброчинців.

Це колосальний, неоціненний досвід. Тому ті ГО, як жили на усьому готовому, бояться кризи. Я – не боюся, бо знаю, що в нас є мізки, і якщо не вийде щось в одному місці  – знайдемо інші можливості.

А щодо фінансового становища соціально уразливих верств – за них лячно. Тому що пенсія, яку отримує людина з інвалідністю, зазвичай є мінімальною, її вистачає хіба що на ліки. Якщо почнуть закриватися існуючі державні програми підтримки людей з інвалідністю, це буквально означатиме їх поступове знищення.

Власне, не треба й скорочувати виплат: пенсії залишаються на старому рівні, а все дорожчає. І якщо здорова людина може розраховувати на якісь додаткові підробітки, то інваліду вони найчастіше не під силу.

 – Робота для інвалідів, особливо зараз, на тлі тотальних скорочень – скоріше річ бажана, аніж реальна. Але ж процес пішов – зараз тільки й мови про інклюзію, і для дорослих, і для дітей.

– Насправді, з 80-х років минулого століття, коли дітей та дорослих людей з інвалідністю старалися тримати від соціуму подалі, як щось «незручне», змінилось небагато. Ми говоримо про інклюзію, але вона не те щоб «сира»… Якось все виглядає на рівні поблажливого гарного жесту: «ну, добре, йдіть поміж люди». І ми, інваліди, начебто маємо бути вдячні, що нас кудись пускають… Розумієте? Але то не є  рівність. Якщо на будь-яку роботу претендуватиме людина з інвалідністю і здоровий працівник з однаковими навиками, пріоритет буде віддано не людині з інвалідністю. І лише тому, що роботодавець сплачуватиме менші податки, її, можливо, візьмуть на роботу. 

Я періодично буваю за кордоном і мене вражає готовність суспільства до того, що поруч з’явиться людина з інвалідністю. Там будь-яка людина має право жити так, як хоче, обирати власні життєві пріоритети. Наприклад, в США нещодавно прийнято закон, що 19% квоти державних службовців мають бути віддані людям з інвалідністю. В нас діє квота 4% від загальної кількості працюючих, але й ці місця заповнюють формально. Вони зазвичай низькооплачувані, бо не визнається рівень людини з інвалідністю, і змінити це дуже важко.

Задавала собі питання: чому так? Мені здається, через те, що ми досі залишаємося нацією зі свідомістю злидарів: нам усього мало. Щоб вижити, ми мусимо бути кращими. І це боротьба за виживання – в ній не визнаються люди з інвалідністю. В країнах Заходу люди матеріально вільніші, вони можуть собі дозволити людяність…

– Якщо персоніфікувати проблему,  Ви зараз змогли б, не будучи відомим громадським діячем, влаштуватись, забезпечувати себе самотужки?

– Вже зараз, коли я пройшла певний шлях, маючи якесь ім’я та досвід, думаю, що так. Але навіть не в імені справа. Я внутрішньо змінилась, стала сильнішою і вмію доводити свою потрібність і значимість. Але для цього я прожила 36 років, маючи сильний характер і будучи бійцем від народження. Для того, хто не має такої вдачі, – це надзвичайно важко. Саме ними ми і опікуємося.

Особливо важко реалізуватися людям, які мають ментальні вади, тому що вони не можуть себе захистити. Завдяки нашій організації вони мають можливість перебувати у Центрі денної зайнятості для осіб з вадами інтелектуально розвитку. Там для них створені умови для розвитку особистості, де є майстерні творчої зайнятості, де з ними працюють психологи, соціальні працівники і волонтери. Це дуже важливо, бо раніше для них існували тільки інтернати, де в них ніколи не вбачали особистість. Тому наше завдання, щоб вони жили в громаді.

А також окремий наш біль – це люди з важкими формами інвалідності, які не мають жодної опіки від держави, окрім невеликої пенсії. І в кращому разі – стареньких батьків та квартиру на п’ятому поверсі без ліфта.

– Що «Паросток» пропонує людям з інвалідністю, чим Ви допомагаєте?

 – Окрім Центру, є  кілька програм, за якими ми працюємо вже 15 років. Зокрема, з підтримки та розвитку програм з репродуктивного здоров’я та прав осіб з інвалідністю. Ми працюємо з медиками, провели моніторинг лікарень м. Вінниці на предмет надання послуг з репродуктивного здоров’я жінок з інвалідністю. Це дуже делікатна тема, – я особисто і мої подруги проходили через приниження і нерозуміння того, що означає бути жінкою з інвалідністю. Бо поки що в області жодна лікарня не є повністю доступною за тими нормами, які має забезпечити Україна відповідно до Конвенції ООН прав інвалідів.

– Людям з особливими потребами дещо простіше, якщо вони живуть у місті…

– Так, ситуація в райцентрах, а особливо в селах – просто жахлива. І не тільки через побутові умови. Як тільки виїжджаємо за межі Вінниці, стикаємось тільки з однією позицією людей з інвалідністю, яка виражається словом «дай», чи «ви повинні». Якщо ми приїздимо з семінарами, питають: «А що ви нам привезли?» А ми нічого матеріального не привезли. Ми приїхали навчити. Хочете щось мати? Піднімайтеся, зробіть крок, чимось займіться!

Прикро визнавати, але багатьох людей з інвалідністю це влаштовує, їм вигідний їхній статус. Бо коли я працюю, мені ніхто не робить поблажок через інвалідність. Скажімо, як я в негоду дістаюся на роботу, – доїду я на таксі, дійду пішки чи навіть доповзу, – це мій клопіт. Мало хто на таке погодиться, знаючи, скільки можна в результаті отримати. Бо робота в людини з інвалідністю забирає в рази більше енергії, ніж вона від неї отримує. Тому мотивація для того, щоб працювати, має бути високою.

Тому крім освітніх програм із захисту прав інвалідів, поступового запровадження інклюзії, ми хочемо в районах проводити такі інформаційні лекторії для батьків, молодих людей з інвалідністю, вчителів та лікарів. Це потрібно робити, бо там звикли жити за старими «совковими» стандартами, – добитися для інваліда пенсії і хай собі сидить удома. Тому дуже важливо говорити їм, саме сільській молоді, що все може бути інакше. Проводимо "Школу прав людей з інвалідністю".

Стараємось їх учити і підтримувати. Ми співпрацюємо з усіма партнерами в районах і помагаємо їм створювати власні громадські організації. 

– Скільки людей за ці роки пройшли "через ваші руки", скільком громадам змогли допомогти?

– Ми не рахували спеціально, але йдеться про тисячі людей, бо за п’ятнадцять років ми успішно реалізували більше 50 проектів, і в кожному отримувачами послуг було щонайменше 600-700 людей! Але цього недостатньо, ще дуже багато людей з особливими потребами потребують уваги і підтримки. Тому зараз хочемо, щоб програма розвитку волонтерського руху інтенсивно запрацювала не тільки у Вінниці, а й у районах області. Щоб наші міські волонтери  поїхали на периферію та показали свій приклад служіння і допомоги людям з особливими потребами.


Джерело: Антоніна Мніх, Укрінформ


      Рейтинг@Mail.ru    

Вибрати мову

Банер
Банер
Банер
Work.ua - работа в Киеве и Украине
WORK.ua - Работа в Украине. У нас найдется работа в Киеве и других городах Украины. Свежие вакансии ведущих компаний. Поиск по резюме.
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер